Україна – 2030: менше людей, більше грошей
03.06.2025
Повернімося до заяв блогерів і гучних заголовків: в Україні не буде кому працювати після війни, хто буде відновлювати країну — катастрофа неминуча, і третина працездатного населення після війни не врятує країну від деградації й вимирання. Все погано.
Чи так це насправді?
Нещодавно я писав про те, куди виїхали українці й що це означає для майбутнього країни. Сьогодні хочу продовжити цю розмову — вже у фокусі працездатного населення України. Підтримати шановних HR у їхніх твердженнях, що на ринку праці бракує людей, — і пояснити, чому так сталося й що з цим робити.
До початку повномасштабного вторгнення у 2022 році в Україні нараховувалося близько 17,3 мільйона працездатних громадян.
Сьогодні ситуація виглядає інакше:
Близько 1 мільйона українців офіційно воюють на фронті. До війни чисельність української армії становила 250 тисяч осіб.
Ще близько 1,5 мільйона наразі задіяні в оборонній промисловості, медицині, волонтерстві та інших критично важливих галузях. ОПК зріс у кілька разів, медицина розширилася, а кількість волонтерських організацій збільшилася в сотні разів.
Приблизно 1 мільйон чоловіків ухиляються від мобілізації, не працевлаштовані.
Близько 1,3 мільйона працездатних виїхали за кордон, переважно це жінки віком від 18 до 55 років.
Отже, близько 4,8 мільйона людей вибули з цивільного ринку праці. Це, безумовно, відчутна цифра. Але чи варто панікувати?
Очевидно, що більшість із цих людей з часом повернеться до роботи після завершення війни. Проте вже сьогодні ми бачимо — кадровий дефіцит став однією з головних рушійних сил економічних змін у країні. Зокрема — безпрецедентного зростання заробітних плат.
Для порівняння:
У 2019 році середня зарплата в Україні становила $385, у 2025 — $542.
Зростання — приблизно вдвічі за п’ять років. Причини — зрозумілі: дефіцит кадрів, зростання попиту на фахівців, інфляційний тиск, зменшення кількості працівників у цивільному секторі. Виведення з тіні зарплат великої кількості людей у військовій та оборонній сферах.
А тепер — принципове питання:
що краще — жити в великій країні із зарплатою $500 чи в маленькій, але з $2 000?
Відповідь очевидна. Кількість не завжди дорівнює якості. І це підтверджують найкращі практики розвинених і тих, що розвиваються, країн:
Люксембург: 660 тис. населення, середня зарплата — €5 000–6 000. Фінансовий центр Європи.
ОАЕ: 10 млн населення, середня зарплата — €6 000–7 000.
Постнафтова економіка й розвиток високотехнологічних секторів.
Сінгапур: 5,6 млн населення, зарплата — €4 000–5 000. Логістичний і технологічний хаб Азії.
Таких прикладів безліч. Головне — структура й орієнтація економіки, а не чисельність населення.
Якщо Україна стане високотехнологічною, експортно орієнтованою країною з розвинутим промисловим сектором, питання буде не в тому, скільки у нас людей, а яку якість життя вони мають.
Економічне зростання — це ключовий фактор збільшення доходів населення.
І Україна має все, аби суттєво підвищити рівень життя своїх громадян уже до 2030 року.
З одного боку здається, що економіка та ВВП не можуть зростати без людей. Але це не так. Українська економіка — одна з найбільш неефективних у використанні людської праці. Україна виробляє $21 000 на рік на одну зайняту людину, а США — $120 000. Це означає, що один американський працівник виробляє продукції у 5 разів більше. Завдяки сучасним технологіям, правильній організації праці, роботизації тощо.
Україна 30 років потребувала фінансування — довгих і дешевих грошей. Якщо такі кошти з’являться, ми зможемо переоснастити старі виробництва на нові й змінити ситуацію за 10–15 років.
Також дуже важливий другий момент — швидка перекваліфікація персоналу. Країні потрібна система перенавчання кадрів на більш затребувані професії за короткий проміжок часу. Лише тоді ми зможемо досягти бажаного економічного ефекту — за будь-якої кількості населення.